Знай наших Востгоковцы приняли участие в соревнованиях по хоккею с мячом

Морозная зима – самое время поиграть в хоккей. Вот уже несколько лет в Желтых Водах собираются хоккеисты-любители, чтобы потренироваться в свое удовольствие. Среди них и работники ВостГОКа.

Поскольку в городе нет официально организованного катка (а жаль), энтузиасты сами обустраивают площадку для игры: заливают водой, расчищают от снега. В этом году хоккеисты-любители собираются по выходным на водоеме возле детского парка, где организовали место для катания.

На прошлой неделе желтоводская команда побывала в Днепре, где приняла участие в соревнованиях по хоккею с мячом. В ее состав вошли работники ГП «ВостГОК» Иван Ткаченко, Иван Даценко, Павел Коденко, Павел Дидок.

Ребята завоевали 3-е место в своей группе.

«Результат – скромный, но мы рады возможности попробовать свои силы, соревнуясь с командами из разных городов Украины, - рассказывает Павел Дидок, инженер снабжения службы ПТК. – Поэтому каждый выезд на соревнования – это приятное событие, играем с большим удовольствием. Хоккей с шайбой и с мячом во многом похожи, но есть и отличия. Даже обмундирование для игры с мячом более легкое, поскольку она считается менее травмоопасной. К желтоводским любителям хоккея я присоединился года четыре назад. Каждую зиму мы с удовольствием и пользой проводим свободное от работы время. Собираются работники разных предприятий, а также предприниматели, которых объединил общий интерес. Приятно, когда к спорту приобщаются дети. Например, сын Павла Коденко всерьез заинтересовался хоккеем. Иногда ездим на каток в Кривой Рог. Когда мы готовим место для катания, то учитываем толщину и качество льда на замерзшем водоеме. Если припорошит снегом, то расчищаем. Случаются сюрпризы от рыбаков: лунка на гладкой поверхности льда. Конечно, наша мечта – организованный городской каток. В былые времена его заливали на запасном поле стадиона, да и вообще раньше во многих дворах обустраивали небольшие катки. Детвора была в восторге. Если бы местная власть учла пожелания любителей зимних видов спорта и организовала в Желтых Водах каток – это было бы отлично!»

Елена Кубарева,

фото со страницы Ростислава Мищенко в Фейсбук

 

14 лютого – День святого Валентина Кохайте та будьте коханими!

На Новокостянтинівській шахті працює подружжя Кудрів: Андрій – гірничим майстром дільниці №35, Марина – лаборантом хімічного аналізу дільниці енерго-механічного забезпечення. Разом вони вже 14 років. Виховують 12-річну донечку Анастасію. Марина та Андрій переконані, що в кожній сім'ї свої секрети щасливого подружнього життя.

Історія знайомства наших героїв почалася в їхні студентські роки. Це було кохання з першого погляду. Андрій покорив Марину своєю вихованістю, привабливою мужністю, наполегливістю та неймовірною щедрістю. А вона вразила хлопця своєю красою, елегантністю, ввічливістю, щирістю, гарною посмішкою та відмінним почуттям гумору. Дуже скоро вони зрозуміли, що це кохання на все життя.

Саме на День святого Валентина Андрій попросив руки коханої. З того часу вони разом. «Кожне подружжя має секрети щасливого життя, сформувало свої життєві цінності, – говорить Марина Кудря, – але щастя не падає з неба, все набагато складніше, ніж здається на перший погляд. Треба поважати один одного, підтримувати у важкі хвилини, вміти вислухати та дати пораду, підтримати морально свою другу половинку, якщо є така потреба». «Дуже важлива сексуальна енергія між подружжям, – доповнює Марину чоловік. – Моя дружина для мене – подруга, коханка та гарна господиня. Ми кохаємо один одного, саме в цій ідилії народилася наша неймовірно гарна та розумна донечка. Вона навчається у фізико-математичному ліцеї, захоплюється малюванням, іноземними мовами та математикою, багато читає. Ми з дружиною пишаємося її успіхами».

В родині Кудрів є свої сімейні традиції. На вихідних вони всі разом полюбляють завітати до кав'ярні або піцерії. Якщо дозволяє погода, залюбки катаються на санчатах із засніженої гірки. Люблять подорожувати і взагалі намагаються проводити якомога більше часу разом. Є і особлива традиція – кожен рік святкувати День закоханих у кав'ярні з чашечкою запашної кави та печивом у вигляді сердечок. «Ми вважаємо, що таке свято варто відзначати кожного року, у кожній сім’ї – по-своєму, – говорить подружжя Кудрів. – Тому святкуйте, кохайте та будьте коханими!»

Підготувала Альона Михайлик

 

До Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Службу в Афганістані неможливо стерти з пам`яті

15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Це особлива дата для Станіслава Григоровича Жабокрицького, який працює машиністом тепловоза в залізничному цеху Смолінської шахти ДП «СхідГЗК».

Народився він у селі Дорофіївка на Кіровоградщині. Після закінчення школи навчався у Знам`янському училищі залізничного транспорту. У 1978 році юнака призвали до лав армії. Здавалося б, звичайна біографія для чоловіка того часу. Але свої корективи у неї внесла Афганська війна.

По той бік кордону

Спочатку Станіслав служив у на кордоні Таджикистана та Афганістана, а у 1980 році його разом із групою військових направили до Шерхану. Таку назву мало селище та річковий порт в Афганістані на південному березі ріки Пяндж.

«Новину про нове місце служби ми сприйняли спокійно: треба – то треба, - згадує наш співрозмовник. – Усі хлопці були настроєні серйозно, накази виконувалися без обговорень. Цікаво, що наші прикордонні війська підпорядковувалися не Міністерству оборони, а КДБ, то все було овіяне таємницею. Забігаючи наперед, скажу, що посвідчення учасника бойових дій я отримав лише через кілька років після демобілізації. Але це було вже потім… Тоді ж, у 1980-му, нам поставили задачу з охорони порту та інших об’єктів, які намагалися захопити заколотники. Зокрема, ми охороняли школи, де навчали водіїв, та загальноосвітні навчальні заклади. Спочатку жили в бліндажах, які самотужки побудували. У кожному перебувало по 4 бійці: двоє пильнували, двоє відпочивали. Згодом наші «житлові умови» трохи покращилися: поселилися в готелі. Але не подумайте, що це дуже комфортне місце – у кімнатах навіть вікон не було. Щодо харчування – спочатку видавали сухпайки, а потім ми самотужки змайстрували польову кухню. Незважаючи на те, що ми, молоді хлопці, опинилися на війні, страху не було. Я сприймав усе, що відбувається, як сюжет якогось фільму. Пригадувалося «Біле сонце пустелі». Хто, проти кого і за що воює – спочатку розібратися було важко. Ми просто виконували завдання, які ставилися командуванням.

Щодо взаємовідносин із місцевим населенням, то вони складалися по-різному. Багато хто з мешканців взагалі втік, покинувши свої домівки. Вулицями ходили голодні діти. Нам було шкода їх, хотілося чимось пригостити. Коли ж пропонували їжу, дітлахи тікали: так їх налаштували дорослі. Але це було спочатку, згодом місцеві до нас звикли. І російську мову навіть вивчили! Згадую, як один хлопчина (рочків десяти) намагався зробити «бізнес» - приносив нам імпортні жуйки та інші смачні дрібнички, просив обміняти на щось цікаве».

   Сумні спогади

Станіслав Григорович розповідає, що якихось масових запеклих боїв у Шерхані не траплялося. Але ситуація була напружена. Молодим військовим не раз доводилося бачити, як проливається кров, та втрачати товаришів. Один із сумних випадків, який залишився у пам`яті – це напад моджахедів на школу, під час якого постраждали і діти, і вчителі. Зокрема, загинула жінка начальника річкового порту, яка викладала у цьому навчальному закладі. Свого часу вона отримала освіту в Радянському Союзі та з цікавістю спілкувалася з прикордонниками, була привітною… Військові з сумом дізналися про її загибель. А цей обстріл школи відбувся за лічені хвилини – як тільки прикордонникам повідомили про напад, вони терміново виїхали на місце, але нападники швидко зникли…

Служити в армії Станіславу Жабокрицькому довелося більше двох років: хлопці мали давно піти «на дембель», навіть наказ відповідний вийшов, але довго чекали заміни. «І ось за нами приїхав чи то корабель, чи то паром, - розповідає він. – Швидко зібралися і рушили. Місцеві мешканці навіть потайки махали нам вслід. Нарешті – шлях додому! Літаком до Києва, автобусом – на Кіровоградщину і довгоочікувана зустріч з рідними!»

Після демобілізації Станіслав Григорович працював на залізниці у Знам`янці, потім у Кіровограді. А з 1982 року його трудове життя нерозривно пов’язане із залізничним цехом Смолінської шахти.

На запитання: «Який слід у вашій долі залишила служба?» наш співрозмовник задумливо відповідає: «Важко оцінити… Скажу відверто: було непросто повернутися до мирного життя. Почувався, наче «не в своїй тарілці». Навіть, тягнуло назад – туди, де особливі закони життя, де чітко знаєш: це – ворог, а це – друг…»

Ще одна важлива сторінка біографії С.Жабокрицького – участь у ліквідації наслідків землетрусу, який у 1988 році сколихнув Вірменію. Разом з іншими працівниками СхідГЗК Станіслава Григоровича направили у відрядження на чотири місяці. Працював між Спітаком і Ленінаканом, де розташовувався будівельний майданчик.

Батьківський приклад

 Сміливість, чесність, відповідальність за доручену справу успадкував від Станіслава Григоровича і його син Ігор. Військовою справою хлопець почав цікавитися змалечку, коли разом із татом бував на зустрічах прикордонників, десантників, афганців… Строкову службу Ігор Жабокрицький проходив у десантних військах, а потім брав участь в АТО. Разом із іншими легендарними «кіборгами» захищав Донецький аеропорт, внаслідок вибуху отримав контузію, має бойові нагороди.

Політики та історики можуть по-різному оцінювати військові конфлікти. Але люди, які мужньо виконували свій військовий обов’язок, гідні поваги суспільства. Дякуємо Станіславу Григоровичу Жабокрицькому за цікаву розповідь та бажаємо миру, душевної гармонії та міцного здоров’я!

Довідково

Сьогодні на Східному гірничо-збагачувальному комбінаті працюють 32 учасники бойових дій на території інших держав. У тому числі одинадцять – на Жовтоводському майданчику, дев`ять – на Новокостянтинівській шахті, по шість – на Смолінській та Інгульській. Усі вони отримають одноразову матеріальну допомогу у відповідності до Колективного договору підприємства.

Підготувала Олена Кубарєва,

фото Віктора Юрченка та з архіву С.Жабокрицького