На роботу – з бойовим настроєм
У Сергія Карабута, гірника очисного забою на бурінні свердловин Інгульської шахти, важлива місія. Зі своїми колегами він готує гірничу масу до виймання.
Працюють гірники на бурових станках НКР-100. У своїй роботі керуються проєктами, розробленими гірничими інженерами шахти. Праця не з легких. Вона вимагає сили і витривалості, а також вправності та досвіду. Щоб порода відкололася від масиву за планом, потрібно «чітко забуритися», як говорять буровики. Це значить, що свердловина для закладки вибухівки має бути під потрібним кутом. З цим завданням бригада Сергія Карабута справляється відмінно, оскільки кожен працівник має 7 розряд – це Сергій Гаранчук, Антон Гупалов та брати Олександр і Микола Бірко. Робота командна, на зміні працюють по двоє. «Колектив у нас згуртований, хлопці молоді, завзяті, – говорить Сергій Карабут. – Ми всі практично одного віку, наймолодшому – 27 років, найстаршому – 35. У всіх сім’ї, діти, тому хлопці хочуть працювати. Доки ми молоді і дозволяє здоров’я, викладаємося по-максимуму. План намагаємося виконувати, але тут багато чого залежить не від нас: сьогодні чимало факторів гальмують виробничий процес. А втім, сподіваємося на краще і на роботу йдемо з бойовим настроєм.
Щиро вітаю колег з 55-річчям Інгульської шахти з побажаннями всім працівникам міцного здоров’я, любові та злагоди в родинах, а підприємству – стабільної роботи!»
Підготувала Тетяна Корсуновська
Робота під землею для тих, хто не боїться труднощів
Робоче місце Сергія Лупана знаходиться під землею на глибині 280 метрів. На Інгульській шахті він працює підземним стовбуровим і відповідає за видачу гірничої маси на-гора, до того ж, очолює бригаду.
Ось як сам Сергій розповідає про свою роботу: «Наша дільниця називається спуск-підйом і займається видачею на поверхню гірничої маси, яка надходить з ухилу, що знаходиться на шахті «Центральна» та з горизонтів – 350-420 метрів ствола шахти «Сліпа». Вагонетки з рудою приходять на руддвір «Північний». Підземні гірники підготовлюють їх до відправки в кліть. За допомогою пульта управління підземний стовбуровий завантажує та стопорить вагонетку у кліті та подає сигнал для підняття на відмітку +15 метрів, де її приймає, вивантажує поверхневий стовбуровий. Паралельно в іншій кліті спускається на горизонт 280 метра порожня вагонетка. Її необхідно виштовхати з кліті, зціпити з іншими та відправити на завантаження». Разом з Сергієм у бригаді працюють підземні гірники, слюсарі-ремонтники, поверхневі стовбурові (це переважно жінки) та гірничий майстер. Кінцевий результат напряму залежить від того, наскільки чітко спрацювала кожна ланка. Тому всі у бригаді відповідально ставляться до роботи, підтримують один одного. Старші гірники передають досвід молодим. Робота під землею має свою специфіку, і тільки той, хто не боїться труднощів, залишається тут надовго.
Так сталося і в житті Сергія Лупана, який має вже 15 років підземного стажу. У Сергія диплом фармацевта, але за спеціальністю працював кілька років. Хотілося справжньої чоловічої роботи і відповідного заробітку. Тому і прийшов на шахту. П’ять років пропрацював підземним гірником, а згодом перейшов стовбуровим. Роботу свою знає, любить і нічого в своєму житті поки змінювати не хоче. «Звик до колективу, всі колеги як рідні, – говорить чоловік. – Мені тут комфортно, не вистачає лише стабільності. Потрібно оновлювати техніку та обладнання. Підприємству бажаю хорошого фінансування, а колективу – міцного здоров’я та усіляких гараздів!»
Підготувала Тетяна Корсуновська
Шахтарська родина – від батька до сина
Яскраву сторінку в славну історію Інгульської шахти вписала трудова династія Терещенків. Батько, мати та двоє синів пов`язали своє життя з почесною шахтарською працею. Їхній спільний стаж – понад 120 років!
Володимир Федотович Терещенко народився у 1939 році в с.Попельнастому Олександрійського району на Кіровоградщині. А «путівку в трудове життя» йому дала жовтоводська гірничо-промислова школа (ГПШ). Закінчивши її, у 17-річному віці хлопчина пішов працювати прохідником на шахту «Вільхівська».
На початку 70-х років сумлінного працівника перевели до рудоуправління №2 (м.Кіровоград). Цікаво, що коли державною комісією на чолі з директором СхідГЗК О.Т.Козаковим приймався в експлуатацію підйом шахти «Північна» (1971 рік), перший скіп видавав саме Володимир Терещенко, який знаходився за пультом керування. Чи думав він у той хвилюючий момент, що його підземний стаж становитиме аж 46 років! Працював машиністом підйому, електрослюсарем, неодноразово заохочувався керівництвом. Був нагороджений знаком «Шахтарська слава» 3 ст. Щедро ділився знаннями та досвідом з молоддю. Три роки тому Володимир Федотович пішов із життя, залишивши добру пам'ять про себе.
Протягом 20 років працювала лампівником Лідія Антонівна Терещенко, яка слідом за чоловіком поїхала до Кіровограда із Жовтих Вод на розбудову нової Інгульської шахти та зробила свій внесок у її розвиток.
У подружжя виросли чудові сини Олександр та Валерій, які гідно продовжили трудову династію та успадкували від батьків любов до гірняцької праці.
- З вибором професії я визначився ще у шкільні роки, - розповідає підземний сигналіст Валерій Терещенко. – Тому закінчив Криворізький гірничорудний технікум і після армійської служби прийшов працювати на Інгульську шахту. Паралельно навчався у Криворізькому гірничорудному інституті. Працював підземним доставником матеріалів, гірничоробочим з ремонту гірничих виробок. Потім за станом здоров`я довелося зробити трирічну перерву в роботі. А коли повернувся на рідну шахту в 1997 році, то мені пощастило стажуватися у свого батька. Саме він навчав мене на робочому місці машиніста підіймальної установки шахти «Сліпа».
З 1984 по 2011 рік на Інгульській шахті працював мій брат Олександр - геофізиком, електрослюсарем на дільниці ВШТ, гірничим майстром на дільниці гідрозакладки.
- Озираючись на минуле, скажіть, будь ласка, чи не доводилося Вам пошкодувати про вибір професії? – цікавимося у Валерія.
- Жодного раз не пошкодував! Робота, звісно, нелегка: потребує уваги, відповідальності. Але тому і цікава. А ще важливий момент – це твоє оточення на робочому місці. З колегами мені пощастило! Кілька років поспіль колектив був практично незмінним, але згодом відбулося його оновлення, омолодження.
- Як оцінюєте молоді кадри?
- Так історично склалося, що старше покоління могло покритикувати нас, а нашому поколінню хочеться покритикувати молодь. Але якщо бути об’єктивним, то молоді колеги у нас хороші. Вони активні, завзяті, багато займаються спортом, відвідують сучасні фітнес-клуби. До речі, добре, що молоде покоління почало займати ІТРовські посади. Це вносить свіже бачення, новий підхід до роботи. Взагалі я прихильник активного способу життя. Із задоволенням подорожую: наприклад, наш колега Валерій Мельник не перший раз організовує поїздки у Карпати. Мені подобається вболівати за наші футбольні та волейбольні команди, коли організовують змагання між дільницями.
- Що бажаєте колегам з нагоди 55-річного ювілею Інгульської шахти?
- Міцного здоров`я, родинної злагоди, фінансової стабільності, приємних вражень, цікавих подорожей!
Підготувала Олена Кубарєва, фото із архіву родини Терещенків
Сергій Чернат: Мені подобається, що у нас є небайдужа, кмітлива та весела молодь
Життя Інгульської шахти – досить багатогранне. Її дружний колектив може пишатися не лише трудовими здобутками, а й досягненнями у громадській, спортивній, культурній діяльності. Яскравим моментом у історії шахти стало створення команди КВК, яка гучно заявила про себе не тільки на рівні підприємства, а й Атомпрофспілки. Ось, що розповів Сергій Чернат.
У далекому 2000 році, коли нам, молодим, уже було недостатньо того, щоб переказувати один одному анекдоти, ми зійшлися на тому, що зможемо зібрати свою команду та зіграти в популярну на той час гру під назвою КВК. Засновників команді Інгульської шахти було троє (за класикою:)). Це Олександр Немикін, Віталій Вахрушев та Сергій Чернат. Зібрати команду було неважко, адже багато хто з молодих людей був натхненним, веселим і амбіційним. Назву команди придумали десь на третій репетиції, ще через дві її затвердили. Найменування було достатньо оригінальним, як ми вважали – «Урановые самородки».
Для репетицій збиралися майже щодня після робочих змін. Це відбувалося де завгодно: на кухнях, у спортивній та актовій залі рідної кіровоградської школи №16, в приміщенні ради ветеранів Інгульської шахти тощо. Репетирували та коригу вали сценарій дуже емоційно, та це новій команді було лише на користь. І в першій грі КВК серед команд ДП «СхідГЗК» у лютому 2001 року, яка відбулася у місті Жовті Води, наша команда здобула перемогу! Потім були інші перемоги, але нашим гравцям цього вже було замало, та й чутки про непереможну команду розлилися по інших спілках та підприємствах. І тоді у Атомпрофспілці України було прийняте рішення про перший конкурс команд КВК Атомпрофспілки, який пройшов у місті Южноукраїнськ у 2006 році.
До цього конкурсу ми готувалися дуже ретельно, навіть вирішили змінити назву, і команда стала називатися «В лёгкую». Так вона, за назвою, й отримала перемогу! Нашу команду дуже поважали серед молоді атомної галузі, запрошували з виступами на різні заходи, річниці тощо.
Але все рано чи пізно закінчується, і у 2009 році на конференції спілки молоді ДП «СхідГЗК» було оголошено про припинення існування команди КВК ДП «СхідГЗК» «В лёгкую». Це викликало сум, але таким було спільне рішення членів команди, до складу якої на той час уже входили гравці і зі Смолінської шахти, і працівники Жовтоводського майданчика комбінату.
Та ніщо не проходить, не залишаючи сліду! У 2012 році прапор гри у КВК підняла нова команда Інгульської шахти під назвою «Без тельняшек», яка, до речі, теж здобувала перемоги на конкурсах КВК.
Підсумовуючи вищезазначене, хочу сказати, мені подобається, що у нас на комбінаті та й взагалі в Україні є небайдужа, кмітлива та весела молодь, яка вміє жартувати. Адже гумор робить життя яскравішим!
На фото із архіва «ТС»: Сергій Чернат, 2009 рік
