Вже другий рік поспіль день 8 Березня для українок кардинально відрізняється від попередніх років. Та, напевне, він вже і не буде таким як колись. Багато чого змінилося за цей час у світогляді українців. Напередодні цього дня ми поспілкувалися з працівницями підприємства – Олександрою Павленко зі Служби інформаційних технологій та Євгенією Колісник із ГМЗ. Про те, які корективи в їхнє життя внесла війна, як змінилося сприйняття світу та ставлення до Міжнародного жіночого дня, читайте у святкових інтерв’ю.
Олександра Павленко: Треба завжди вірити, що все буде добре. Цього я всім і бажаю!
- Олександра Іванівна, чи плануєте Ви святкувати цього року 8 Березня?
- Ні. Ми не святкували і минулого року. З початком війни взагалі забули, що є свята. Перше свято, яке будемо відзначати – це Перемога. А потім згадаємо про всі інші і надолужимо.
- Які ще корективи в робочий ритм і в особисте життя внесла війна?
- Ми стали частіше спілкуватися – з родичами, друзями, і ця ситуація в країні показала, хто насправді є близьким. Це видно і серед рідних, і серед колег. Телефонне спілкування стало настільки частим, що раніше навіть і уявити собі не могли такого. Ми повиписували номери телефонів про всяк випадок, щоб не втратити зв'язок. І цей листочок окреслив коло найближчих людей – з ким тримаємо самий тісний зв'язок, про кого турбуємося і хто турбується про нас. Ми постійно на зв’язку з родичами з Київської, Чернігівської, Черкаської областей.
- Чи збільшилося коло тих, хто турбується про Вас?
- Напевне, ні. Просто підтвердилася справжність нашої дружби, хоча деякі друзі і відсіялися. Залишилося вузьке коло, в кому ми впевнені на всі сто відсотків.
- З початком війни багато комбінатівців були відправлені в простій. Як складався Ваш робочий графік?
- Ми також були в простої, але ходили на роботу.
- Вам легше було на роботі, в колективі чи хотілося залишатися вдома?
- П’ятдесят на п’ятдесят. І робота не відпускала, а на роботі хвилювалася за сім’ю, дітей та онука. Коли стало зрозуміло, що безпечного місця немає, бо підвал будинку і коридор – це не надійний варіант захисту, то хвилювання посилилося. Але баланс – дім-робота – тримав у тонусі.
- Чимало наших колег виїхали за кордон. Чи було у Вас бажання евакуюватися?
- Ні, не було. Таке рішення було продиктовано у тому числі і сімейними обставинами. Я б не залишила батька та дітей. Донька не хотіла залишати чоловіка та нас. Вирішили триматися разом. Так легше долати труднощі і переживати все, що відбувається в країні.
- Тривалий час нам не виплачували заробітну плату взагалі, чи з’явилися у Вас якісь свої секрети, як виживати в ситуації, коли доходу немає, а родину годувати треба?
– Я ніколи в житті нічого не пекла, цим весь час займалася мама. Коли прийшлося виживати без грошей, я навчилася пекти хліб, пиріжки, пампушки, галушки… Тепер все, що пов’язано з борошном і тістом, ми продовжуємо практикувати. Стало цікаво. Я дивлюся в інтернеті нові рецепти. Це переросло в хобі. Раніше я захоплювалася консервацією. У мене кожного літа в квартирі – консервний завод. Цього року теж багато закруток зробила, бо не розуміли, чого чекати попереду. І консервація нас дуже підтримала. Тепер до неї додалася і випічка. Виручала вона нас і під час повітряних тривог, і в блекаут, коли всі вишиковувалися в черги по хліб. У мене ця проблема з порядку денного зникла. Дуже зручно, всім раджу спробувати.
- Деякі жіночки, щоб заспокоювати нервову систему в цей непростий час, почали плести. Ви не пробували такий вид релаксу?
- У мене була така спроба, але зір не дозволяє, тому я зібрала всі свої нитки і віднесла дівчатам-волонтеркам, які плетуть шкарпетки хлопцям на фронт. А от моя подружка, коли дізналася про таку справу, долучилася до дівчат. Вона не працює, тому така робота допомагає їй триматися. І я подружкою дуже пишаюся.
- Чи змінився Ваш погляд на життя за цей рік війни?
- Все перецінилося. Стало зрозуміло: що важливе, а що ні. На другий план відійшли дрібниці, яким раніше надавалося багато уваги. Зараз важливо, щоб усі були живі, здорові, щоб війна закінчилася. А все інше у нас буде – після Перемоги. Віра у Перемогу – це єдине, що зараз тримає нас на плаву. Ми ні на секунду в ній не сумнівалися. Просто хочеться швидше і меншими втратами.
- Щоб Ви хотіли побажати жінкам, нашому колективу, Україні?
- Звичайно віри в Перемогу, віри в людей. Навколо їх так багато – хороших, доброзичливих. Впевнена, в будь-якій ситуації людина все одно не залишається сама. Близькі, родичі, колеги і навіть незнайомі люди обов’язково приходять на допомогу. Цю істину вже не раз доводило життя. Треба завжди вірити, що все буде добре. Цього я всім і бажаю!
Євгенія Колісник: Найголовніше – мир! А все інше - згодом
- Євгенія, розкажіть, будь ласка, як плануєте святкувати 8 Березня?
- Відповім так: у душі – звісно, святкуватиму. А ось щодо участі у якихось святкових заходах (чи то концерт, чи то бенкет) – звісно, ні. У мене чоловік служить, тому всі думки – там, поруч із ним. Я просто не можу і не хочу безтурботно веселитися та розважатися, не той настрій. Ось коли мій захисник нещодавно приїжджав додому у відпустку – це було справжнє свято для нас обох! Кожна жінка, у якої зараз чоловік на фронті, добре мене зрозуміє.
- Як змінилося ваше життя після початку війни? Чи змінилися Ви самі та ваші життєві пріоритети? Можливо, набули якогось нового досвіду?
- Я думаю, що війна змінила життя усіх українців, торкнулася кожної родини. Особливо гостро я відчула важкість воєнного часу, коли чоловік пішов до Збройних Сил. Це було у квітні. А я залишилася вдома сама… Зі своїми думками, турботами, хвилюваннями і, звісно, з усіма домашніми справами, які раніше ми робили разом. Мені допомагають син та донька, які вже дорослі, живуть окремо. Але ж, все одно, роботи вистачає… У нас приватний будинок із присадибною ділянкою, які потребують уваги. То довелося мені опанувати бензопилу та навчитися самостійно спилювати гілки на деревах у нашому саду. А до війни я ту пилу і в руках не тримала! Ось вам і досвід…
- Тобто, довелося Вам стати більш сильною і фізично, і морально. А чи змінила війна Ваш внутрішній світ? Можливо, змінилися якісь погляди, життєві пріоритети?
- Щодо почуття патріотизму, любові до своєї Батьківщини, рідної мови – це все залишилося незмінним. Я і раніше спілкувалася українською, поважала наші традиції, культуру. Але, все ж таки, внутрішні зміни відбулися. Стало більше співчуття, доброти, турботи про оточуючих людей. А ще особливим стало відношення до всіх військових. Ці суміш найсильніших почуттів, у якій поєднується і глибока повага, і безмежна вдячність, і неймовірне захоплення їхньою силою духу, мужністю. Переважна більшість наших захисників – це не кадрові військові, а звичайні прості чоловіки, які виявилися здатними на такі вчинки, що їх можна вважати справжніми суперменами!
- Багато жінок розповідають, що під час війни у них з’явилися нові хобі. А в чому Ви, Євгенія, знаходите розраду, що сприяє психологічному розвантаженню?
- Звісно, зовсім розслабитися та відчути релакс, не вдається. (Від ред. Під час нашої розмови розпочався гул сирени). І протягом цього важкого року я так і не змогла до цього звуку звикнути! Все ще моторошно. Щодо нових хобі – під час війни я почала в’язати. Деякі навички мала і раніше, але зараз вдосконалюю свою майстерність. Коли увечері на душі з’являється смуток, починаю в’язати. Руки працюють, очі зосереджуються… І душевний біль потроху відступає.
- На початку війни багато українців виїхало за кордон. Чи були у Вас думки про виїзд із України?
- Ні. Жодного разу в мене не виникало бажання виїхати з країни. Напевно, я дуже люблю нашу Батьківщину, рідне місто, свій дім… Протягом двох з половиною місяців я перебувала у простої (як і багато інших колег). Вийшла на роботу в травні. В мої обов’язки входить підтримання порядку, зокрема, догляд за клумбами на території заводу. Подивилася, у якому стані квіточки… Вони засумували без догляду. Плакали, можна сказати, та потребували моєї допомоги. То довелося чимало потрудитися, щоб відновити колишню красу зелених насаджень.
Хочу сказати, що квіти викликають у мене особливі емоції. І на роботі, і на домашньому подвір’ї. Найулюбленіші – тюльпани, які вражають своїм розмаїттям. Шикарні квіти – жоржини, які радують красою до самісіньких морозів. А хризантеми… Це просто витвір природного мистецтва. Взагалі, кожна квітка по-особливому гарна. І легше перерахувати, яких видів квітів немає в моєму домашньому садку, чим назвати ті, які там є.
- Дякуємо Вам за цікаву розмову, Євгеніє! А що Ви хотіли б побажати жінкам з нагоди 8 Березня?
- Найголовніше – миру! Це насамперед. А ще – міцного здоров’я та родинного щастя. Як буде в країні мир, а в родинах – злагода, то все буде добре! І окреме побажанням працівницям СхідГЗК – якнайшвидшого відновлення стабільності на нашому рідному підприємстві. Це також важливо для всього колективу.
