«Пів століття тому я і уявити не міг, що можна буде спілкуватися телефоном і бачити співрозмовника на екрані, – щиро дивується наш співрозмовник Іван Леонтійович Парубочий, який усе трудове життя пропрацював у цеху зв’язку ДП «СхідГЗК», забезпечуючи безперебійне функціонування телефонної комунікаційної системи підприємства.
Телефонний зв’я
зок розвивається дуже стрімко, особливо в останні десятиліття. Стаціонарний телефон для багатьох уже залишився в історії. Для когось це був лише зручний спосіб зв’язку. Для Івана Парубочого телекомунікація стала справою життя.
А розпочалося все у далеких 60-х, коли юний випускник восьмирічки став перед вибором професії. Питання: «Ким бути?» вирішилося швидко. Хлопець обрав Київський політехнікум зв’язку. По-перше, це було близько до дому (І.Л.Парубочий родом із Київщини), а по-друге, у школі захоплювався фізикою, радіоелектронікою, сам змайстрував примітивний радіоприймач, який слухали всією родиною. До того ж, двоє його друзів також обрали саме цей технікум. Так Іван Парубочий вивчився на радіотехніка і отримав диплом за фахом «телебачення та радіорелейний зв’язок». Залишатися у Києві не захотів. Попросив розподілити його до іншого міста України. Так він опинився у Дніпропетровську, звідки його перенаправили до Жовтих Вод. Було це у 1969 році. Відтоді місто стало для нього рідним.
Ще під час навчання познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Людмила була родом із Полтавщини і вчилася на поштовому зв’язку у тому ж технікумі, що й Іван, тільки курсом менше. Через рік вона приїхала у Жовті Води до свого коханого. Так народилася сім’я Парубочих.
Свою трудову діяльність Іван Парубочий розпочав на місцевому телевізійному ретрансляторі. Згадує, щодня доводилося багато часу проводити перед екраном телевізора, тому вдома до нього майже не підходив, вистачало на роботі. Через два роки перейшов наладчиком приборів до Центральної науково-дослідницької лабораторії автоматики ДП «СхідГЗК». У 1974 році цех зв’язку підприємства потребував досвідченого спеціаліста. Івану Леонтійовичу запропонували роботу безпосередньо за його фахом, і він погодився. Так розпочався його довгий і цікавий шлях зв’язківця.
«На той час зв’язок на комбінаті активно розвивався, - згадує Іван Леонтійович. – У цеху зв’язку трудилося близько 50 працівників. Працювали ми ще на старенькій декадно-шаговій телефонній станції ємністю на 1800 номерів. Серед абонентів нашої телефонної станції були працівники СхідГЗК, інших підприємств міста та навіть мешканці Жовтих Вод. Автоматично працював лише міський зв’язок. А міжміські з’єднання, через секретність підприємства, виконувала телефоністка. У 1986 році змонтували і ввели в експлуатацію квазіелектронну АТС КЕ «Квант» ємністю на дві тисячі номерів. Втім попит був великим, і всім бажаючим номерів не вистачало».
У 1984 році на СхідГЗК збудували нову кабельну лінію зв’язку, яка з’єднувала Жовті Води з Кіровоградщиною. Було прокладено 110 кілометрів кабелю до Інгульської шахти (м.Кропивницький), а звідти ще 90 км до Смолінської та Новокостянтинівської шахт. На всьому шляху через кожні 20 кілометрів були встановлені підсилюючі пункти. Обслуговували лінію працівники дільниці зв’язку. Пункти підсилення часто виходили з ладу, та й сам кабель потребував посиленої уваги. Тому роботи вистачало. Бувало, що у відрядженні зв’язківці проводили по пів місяця. А от крадіжок кабелю на той час не було. Таке лихо спіткало зв’язківців наприкінці 90-х - початку 2000-х років. Саме це і призвело до відмови від провідного зв’язку у місті Жовті Води.
Іван Леонтійович, який все життя пропрацював з провідним телефонним зв’язком, шкодує, що місто втратило альтернативу мобільній мережі. Як фахівець, він переконаний, що провідний зв’язок надійніший. Адже станція працювала на акумуляторах і мала резервну електростанцію. Тому в умовах воєнного стану, під час блекаутів їй немає рівних, якщо говорити про безперебійний зв’язок.
Уже майже 10 років Іван Парубочий перебуває на заслуженому відпочинку. Втім його пам’ять дбайливо зберігає історію цеху зв’язку підприємства. Говорить, що всякого було за 50 років роботи, але найбільшу ностальгію відчуває за колективом, у якому всі працівники були спеціалістами широкого профілю, і кожен міг замінити колегу, що дуже цінно. Пригадує, як весело вони відзначали своє професійне свято, яке за його молодість припадало на 7 травня. Обов’язково всім колективом виїжджали на природу до води, лишаючи на чергуванні у цеху лише чергових та телефоністок, які не могли залишити робоче місце. Було весело, тепло та душевно.
Сьогодні життя ветерана проходить у «трохи меншому колективі» – поруч із ним донька, онука, правнуки. Життя триває. «Головне, щоб усі були здорові та завершилася війна, а все інше в наших руках, – говорить Іван Парубочий. – Щиро вітаю діючих зв’язківців і ветеранів цеху з професійним святом з побажаннями безперебійного зв’язку, віри у краще майбутнє, незламного духу, Миру та Перемоги!»
Фото – з архіву ДП «СхідГЗК»
