Комбінатівець Павло Канін - інженер-конструктор, якому довелося командувати взводом
«Нас із гумором називають «піджаками» - так на воєнному сленгу кажуть про випускників військових кафедр при цивільних університетах, які ніколи не служили в армії», - розповідає Павло Канін, інженер-конструктор РМЗ. Комбінатівець став на захист Батьківщини у перші дні повномасштабного вторгнення. Напередодні Дня Збройних Сил України мужній Герой поділився спогадами про свій бойовий шлях з пресслужбою ДП «СхідГЗК».
Павлу Каніну 55 років. Його юність припала на початок 90-тих. Саме тоді він здобув вищу освіту інженера-механіка у Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті та став до роботи інженером-конструктором у ЦНДЛА ДП «СхідГЗК». Згодом у трудовому шляху на комбінаті траплялися невеликі перерви, але з 2014 року продовжив постійно працювати на РМЗ за фахом.
24 лютого 2022 року Павло зустрів з болем і стурбованістю, які охопили мільйони українців: «Невже це все ж таки сталося?» Адже до останнього не вірилося, що сусідня держава вдасться до повномасштабного вторгнення. Під час навчання у виші він отримав первинне офіцерське звання старшого лейтенанта запасу (оскільки в університеті була військова кафедра). Тому, відповідно до вимог закону, з’явився до ТЦК.
Думали, що виженемо ворогів за кілька місяців
«Не можу сказати, що на той момент я відчував себе готовим морально та фізично одразу іти в бій, - згадує Павло. – Але моя позиція була тверда: ховатися не збирався. Адже кожний чоловік – це захисник. І коли він іде воювати, то захищає не тільки державу, а й своїх рідних, близьких, дітей, дружину… Пригадую, що біля ТЦК тоді зібралося багато людей, серед них було чимало добровольців. Мені видали повістку та сказали, щоб чекав дзвінка.
15 березня мене разом із іншим жовтоводцем направили до Дніпра, де формувалася нова 128 бригада Сил територіальної оборони (зараз це 128 окрема важка механізована бригада «Дике поле» Сухопутніх військ ЗСУ). На другий день до нас ще під’їхали «новенькі». Побачив чимало знайомих облич жовтоводців, у тому числі з нашого підприємства.
Згодом нас направили виконувати завдання на розвилці Запоріжжя-Солоне. До нашого прибуття там стояли інші військові, яких відправили далі – в зону бойових дій. А ми їх змінили. Несли чергування на блокпосту, перевіряли транспортні засоби, документи людей, які рухалися через міст. Згадувати трохи смішно: виглядали ми, як партизани, адже обмундирування тоді ще толком не було. У кожного - автомат та 4 «ріжки». А жили ми під тим самими мостом, який охороняли. Там було споруджено дві халабуди з бетонних блоків. Буржуйки, нари… Щодо харчування – його організувала Солонянська громада. Нам привозили смачну їжу. Також допомагала і місцева церква. Щиро дякую усім людям, які були задіяні в цьому процесі! Серед військових на той момент панував більш-менш бадьорий настрій: думали, ось за кілька місяців як «наваляємо» рашистам, та й буде Перемога. Але все виявилося складніше».
Армія – це зріз суспільства
Наприкінці квітня підрозділ Павла Каніна направили на кордон із Харківщиною. Військові отримали завдання: у випадку прориву рашистських військ зайняти один з рубежів та утримувати його до прибуття військ ЗСУ. Наш співрозмовник очолював взвод, який входив до складу стрілецької роти.
Наймолодші військові – 20-річні добровольці. Половина складу ніколи служили в армії. На весь взвод – один учасник АТО.
Під час служби Павлу разом із побратимами довелося побувати на різних напрямках – Донецькому, Запорізькому. Особливо «гаряче» було в районі міста Гуляйполе – чимало прильотів. Але у складі взводу, очолюваного Павлом, обійшлося без втрат.
«Взагалі, я дійшов висновку, що армія – це зріз суспільства, - ділиться Павло. - Там збираються різні люди. З різними характерами, цінностями, методами управління… Нам пощастило з комбатом. Він був справедливим та людяним, поміркованим, намагався берегти людей, не давав безглуздих наказів… Це дуже цінно та варто поваги.
Щодо моєї посади, командиром взводу бути непросто. Потрібно проявляти вимогливість, навіть жорсткість, але водночас - цінувати людей, показувати їм особистий приклад. У режимі 24/7 я був зі своїми хлопцями: спав, їв, виїжджав на позиції. Був їм за тата й маму… Забезпечити, проконтролювати, організувати, оформити безліч документів. Відповідальність велика. Часто їздив до штабу батальйону. Пригадаю, якось привіз туди ввечері документи. Штаб був на території села, стояла бесідка на подвір’ї. Якраз там ми ще з хлопцями штабними поспілкувалися. А на другий день приїжджаю – замість бесідки воронка… З’ясувалося, що був приліт. На щастя, люди встигли своєчасно заскочити у найближчу посадку, коли починався обстріл. Це їх і врятувало! Але цей епізод ще раз змусив замислитись про непередбачуваність воєнного життя…»
Повернення до цивільного життя та внутрішні зміни
У березні 2023 року Павлові довелося звільнитися зі служби за сімейними обставинами. Він повернувся до рідного колективу конструкторсько-технологічного бюро РМЗ, але продовжував і продовжує підтримувати зв'язок з бойовими друзями, цікавитися їхніми новинами. Звісно, події воєнного життя назавжди залишилися в пам’яті захисника, як і побратими, чимало з яких не повернулися з поля бою.
З болем розповідає Павло, що цього року зник безвісти працівник РМЗ Олександр Гриб, який воював з ним в одному взводі… Пішов у вічність ще один колега - працівник конструкторсько-технологічного бюро Роман Зоров, який теж служив у 128 бригаді.
«Тим, хто не був на війні, важко зрозуміти тих, кому там довелося побувати, - каже Павло. - І я зараз не хочу когось звинуватити чи образити. Просто це факт. Війна – це рутина, одноманітність, де вихідні не відрізняються від буднів, оскільки ти не відпочиваєш. До речі, за даними військових аналітиків, на одного штурмовика приходиться чотири людини різних військових спеціальностей. Кожен потрібен, у кожного своє завдання. І зараз людей на фронті вкрай не вистачає…
На війні починаєш мислити інакше. Військові живуть одним днем: вони не знають, чи залишаться живими завтра… І ось це відчуття постійної невпевненості у майбутньому… Напевно, воно назавжди залишає свій вплив. У мене змінилися цінності - моральні, матеріальні… Зараз багато людей будують плани. Я не будую. Максимум на тиждень. Адже ще триває війна… І вона непередбачувана.
Також хочу сказати, що в мене докорінно змінилося ставлення до «раші». Так, ми діти «совдепії». Як і чимало інших українців, я колись вважав росіян представниками дружньої держави. Тепер я їх ненавиджу! Причому раніше я думав, що то путін винуватий у всьому. А потім зрозумів – там переважно весь народ такий… Люди підтримують війну, звірства проти українців.
Важко це все збагнути та прийняти, особливо, якщо твої рідні мають російське походження.
Мій тато Віктор народився у місті Клин московської області у 1940 році. Його батько (відповідно – мій дідусь) Павло під час Другої світової війни пішов на фронт. Там потрапив у полон. А після звільнення, як колишній військовополонений, був направлений до селища Жовта Ріка на розбудову уранових рудників. Працював на шахті «Вільхівська». Моя матуся Катерина була місцевою мешканкою – родом із Мар’янівки. Її батько Трохим теж воював під час Другої світової… Знали б мої діди, що мені доведеться воювати з росіянами…
До речі, зараз я почав переосмислювати події Другої світової війни. Свого часу нам вкладали в голови певні ілюзії, красиві героїчні історії. Але ж насправді для радянської влади окремі людські долі нічого не вартували… Їх не шкодували… Цей принцип успадкувала і росія.
Шкода, що чимало українців ще не зрозуміли цінності нашої Незалежності, важливості гуртування заради відновлення миру в Україні.
- Павло, що б Ви хотіли побажати у День Збройних Сил України усім захисникам?
- Звісно, Перемоги! І хочу сказати: якби не ті, хто пішов на фронт у 2022-му, вороги були б уже тут. Захист України тримається на простих хлопцях, на їхній мужності та самовідданості. Кожен із них гідний звання Героя.
На фото з особистого архіву: Павло Канін (у центрі) з побратимами
