Дружба, взаєморозуміння і підтримка – ось це все відчувалося і допомагало
Продовжуємо цикл публікацій історій ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Сьогодні знайомимо читачів із Володимиром Васильчуком, очільником ГО «Жовтоводська організація осіб з інвалідністю Союз Чорнобиль України».
У 80-х роках минулого століття Володимир Васильчук працював водієм у Жовтоводському управлінні будівництва. Саме з цієї організації на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС було направлено найбільше працівників. Відрядження В.Васильчука у зону ліквідації аварії тривало з лютого по березень 1987 року. Напередодні він тільки-но отримав нову квартиру, встиг перевезти до неї родину – дружину та двох донечок. А наступного дня вже поїхав у відрядження до Чорнобиля. Разом із ним відправилися і колеги – Володимир Чабан та Микола Усик. Їхали трьома автобусами, на яких потім і працювали у зоні ліквідації аварії.
«Тоді після трагедії минув уже майже рік, – згадує пан Володимир. – Усі знали, яке лихо спіткало країну, але багато чого не розуміли. Те, що я побачив у Чорнобилі, вражало своїм масштабом – багато людей та техніки, робота кипить, усе рухається. Було дуже схоже на кадри з радянських фільмів про будівництво великих об’єктів. Це було потужно».
Володимир Іванович возив ліквідаторів з Іванкова, де було облаштовано для них житло, до Чорнобиля на роботу. Тут же на великому майданчику стояло близько 40 автобусів, які прибули з Жовтих Вод, Дніпра, Кропивницького, Житомира та інших міст країни. Серед них був і автобус Володимира Васильчука. «Боксів не було, автотранспорт стояв під відкритим небом, – розповідає наш герой. – Надворі зима, і щоб вода в радіаторі не замерзла, доводилося всю ніч прогрівали автобуси. Для зручності влаштували чергування. На кожного водія припадало до десяти машин, і протягом ночі ми мали контролювали цей процес. З пальним проблем не було. При в’їзді на станцію стояли великі резервуари з пальним, з яких ми заправлялися. Ні про які дорожні листи чи кілометраж мова не йшла. Відкрили засувку, налили бензину в бак, і вперед – працювати.
Одного разу я потрапив безпосередньо на станцію. Потрібно було підмінити іншого водія. Цікаво, що легкові машини, які були безпосередньо на території станції, не мали реєстраційних номерів. Замість цього на їхніх капотах були нанесені фарбою порядкові номери крупного розміру. Бачив зруйнований четвертий блок, знаходився в метрах десяти від нього. Але ніякого напруження не було. Відчувався лише якийсь присмак йоду в ротовій порожнині. Не дарма радіацію називають невидимим ворогом. Вона не відчувається органами чуття, це дійсно так. Ми навіть без пелюстків ходили по території, незручно в них було. Усвідомлення прийшло згодом, а тоді про це не думали. Багато про що замовчувалося, інформація була закритою. Та у нас і часу не було розводити демагогію, потрібно було працювати, виконувати поставлене завдання. Дружба, взаєморозуміння і підтримка – ось це все відчувалося і допомагало».
Про високий радіаційний фон промовисто говорили цифри дозиметра. Перед тим, як потрапити у їдальню, обов’язково проходили дозиметричний контроль. Часто доводилося перевдягатися через підвищений фон одягу, а особливо взуття. Про якість харчування у Володимира Івановича особливі спогади. Говорить, що такого різноманіття меню, як у чорнобильських їдальнях, він у житті більше не зустрічав, хоча бував на лікуванні в санаторіях.
Протягом свого відрядження Володимир Іванович часто зустрічав колег і знайомих із Жовтих Вод. Так, бригаду будівельників, яку він возив із Іванкова до Чорнобиля, очолював Віктор Сікун, у їдальні працювала Віра Кирпіта, серед колег водіїв – Олександр Погнерибко, Олександр Лаврушин, Володимир Чабан. І це не дивно. Адже до виконання небезпечного та відповідального завдання з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986-1888 роках було залучено 902 жовтоводця, які тоді працювали на різних підприємствах міста. Серед них було чимало комбінатівців.
Нині в місті діє потужний чорнобильських рух, до якого долучаються не тільки ліквідатори аварії та вдови, а також і активні містяни. Серед таких активістів і громадська організація «Жовтоводська організація осіб з інвалідністю Союз Чорнобиль України» на чолі з Володимиром Васильчуком. Вона об’єднує 49 осіб, серед яких і вдови ліквідаторів. Наймолодшому ліквідатору – 60 років, найстаршому – в цьому році виповнюється 91.
Цьогоріч у їхньої організації багато планів – зустрічі з учнівськими колективами, екскурсія до зони відчуження, участь у якості членів журі у фестивалі-конкурсі «Чорнобильські дзвони», в якому ліквідатори беруть участь у журі, співпраця з благодійним фондом «Квітуча Україна» тощо.
Вся ця робота спрямована на збереження пам'яті про ту трагедію, про людей, що віддали життя, рятуючи світ від ядерної катастрофи.
