Лаборатория МОП – это молодой энергичный коллектив
На этой неделе свой профессиональный праздники отметили метрологи. Представители этой ответственной и интересной профессии трудятся на ГП «ВостГОК». О деятельности лаборатории метрологического обеспечения производства ЦЛ КИПиА рассказал ее начальник Олег Малоок.
В 2001 году он окончил Днепропетровский химико-технологический институт по специальности «метрология» и пришел в ЦЛ КИПиА. Начинал прибористом, через полгода стал техником, позже инженером, а пять лет назад возглавил лабораторию МОП.
Сегодня здесь трудятся девять инженеров по метрологии и приборист. Через их руки каждый месяц проходит порядка 1000 приборов! Наибольший стаж работы - у Елены Ляш. Она пришла в лабораторию после окончания техникума в 80-е годы и с тех пор не изменяет 
любимому делу. Больше 15 лет трудится в коллективе Александр Кондаков – высококвалифицированный специалист по механическим измерениям.
Многие опытные работники ушли на заслуженный отдых, коллектив омолодился. Руководство отмечает, что молодежь перспективная, знающая. Это Татьяна Смирская, Дмитрий Лепеха, Андрей Коноплев, Ольга Ильченко.
«Решаем задачи метрологического обеспечения производства, качества измерений, - рассказывает Олег Малоок. – Охват большой: от простого оборудования для столовых до сложных приборов, которые используются в шахтах. Скажу просто: все измерительные приборы, которые есть на ВостГОКе, периодически поступают в поле деятельности нашей лаборатории. Одни стационарные, которые мы поверяем по месту их расположения, другие – привозят к нам. Мы располагаем большой эталонной базой, позволяющей делать 11 видов измерений. Эталоны калибруются в метрологических центрах Украины (Киев, Днепр, Кривой Рог, Харьков, Белая Церковь)».
Помимо подразделений ГП «ВостГОК» лаборатория МОП оказывает услуги сторонним заказчикам. Большой объем работы связан с поверкой водных счетчиков. Обращаются представители государственных учреждений, образовательных заведений, население города.
Коллектив лаборатории МОП трудится добросовестно. К выполнению заданий все сотрудники относятся 
щепетильно, если того требует ситуация – приходится работать в ускоренном темпе.
Помимо непосредственной работы по проведению измерений, коллективу лаборатории МОП поручаются и другие ответственные задачи. Например, подготовка плана закупок приборов для подразделений, составление и отслеживание графиков поверки. Если требуется произвести такой вид измерений, который не выполняет лаборатория МОП, то на нее возлагается задача по доставке приборов с ГП «ВостГОК» в те организации, которые имеют соответствующие разрешения.
Недавно в украинское законодательство были внесены изменения в части метрологии. Поэтому лаборатории МОП придется готовить новую документацию, необходимую для получения свидетельства, дающего право на проведение метрологических измерений.
В завершение беседы Олег Владимирович поздравил коллектив лаборатории с профессиональным праздником и пожелал стабильной работы всему предприятию. «Главное, чтобы на ВостГОКе была стабильность. А наш молодой энергичный коллектив со всеми производственными задачами справится!» - уверен руководитель.
Елена Кубарева, фото автора.
Ван Гог теж здобув художню освіту самостійно
З Віктором Федоровичем Юрченком, який з 1985 року очолював режимно-секретний відділ Смолінської шахти, а останні роки працював заступником 
директора шахти із забезпечення виробництва та режиму, редакція взаємодіє дуже давно. Навіть важко пригадати, коли зародилася наша дружба. Працювати з ним завжди було цікаво і легко: все організовано чітко, завдання поставлені зрозумілі і вирішені у визначений термін. Під час одного з візитів на Смолінську шахту в розмові з Віктором Федоровичем дізналися, що він захоплюється фотографією. Так В.Юрченко став позаштатним кореспондентом «ТС» на Кіровоградському майданчику.
Наша плідна співпраця триває і сьогодні, хоча Віктор Федорович уже на заслуженому відпочинку. Але яким же було наше здивування, коли через стільки років він розкрився для нас з нового боку – як художник. Правда, з його творчим доробком ми знайомі тільки заочно. Фото картин художник виставляє на своїй сторінці у мережі Фейсбук. Та навіть за таких умов перегляду вони вражають технікою виконання, глибиною розкриття теми, різноманітністю тематики. Впевнені, що для багатьох колег Віктора Федоровича його захоплення живописом стане відкриттям, як, власне, колись і для нас.
– Вікторе Федоровичу, хто і коли відкрив у Вас талант до живопису?
– Захоплювався малюванням з дитинства. Змалечку постійно щось виводив, розфарбовував олівцями. Це були дерева в снігу, діти, що мчать на санчатах з гори, лижники, квіти, казкові персонажі. Словом, все, що зазвичай малюють діти. Головна подія мого художнього дитинства – дорогий подарунок батьків на мої п’ять років. Це був розкішний набір акварельних фарб у дерев’яному пеналі, що казково пахли чимось невідомим. (Запах художніх фарб мене заводить і дотепер). Під кришкою пеналу були напівмедові акварельні фарби виробництва ленінградської фабрики, якими користувалися дорослі художники. Цей набір підштовхнув мене до малювання фарбами. Малював літаки в небі, танки, солдатів, природу, хати. Але дуже беріг набір. Доходило до того, що для поточного малювання використовував простіші фарби. З часом, років у 10-11, я побачив на природі молодого чоловіка, який олівцем робив швидкі малюнки в невеликому альбомчику. Для мене це була подія. Адже раніше мені не доводилось бачити роботу справжніх художників. Я продовжив свої вправи, перемальовуючи картинки Т.Г.Шевченка. Для мене вони здавались легкими і простими для сприйняття.
– Де навчалися азам художньої майстерності?
– В школі урокам малювання відводив одне з перших місць, звичайно, після фізкультури. Викладач малювання Філіп Ілларіонович Танцюренко, в минулому репресований служитель культу, був дійсно майстром пензля. На уроках він влаштовував щось на зразок майстер-класів. Крейдою на дошці на ходу видумував сюжети: пейзажі, будинки, машини та інше. Після цього я записався до художнього гуртка, де потроху підучився техніці роботи олівцем, перспективі, світлотіням тощо. Став у класі малювати стінгазету.
– У якому віці з-під вашого пензля вийшла перша справжня картина?
– У старших класах нарешті придбав все необхідне для живопису маслом, зварив олію, виготовив підрамники і обтягнув полотном. Так перейшов на більш серйозний рівень, але не було в кого вчитися. Техніку живопису професіоналів у житті побачив тільки в зрілому віці. Перша робота маслом була розміром А3 – натюрморт з грибами. Коли до нас у гості приїхала «просунута» тітка зі Львова і побачила мої роботи, то порадила матері відправити мене на навчання до художнього інституту. Та нічого з того не вийшло. Мати була згодна на все, крім художнього і фізкультурного інститутів. Той натюрморт з грибами я подарував тітці Любі. В армії у вільний від служби час оформляв наочну агітацію, розмальовував хлопцям дембельські альбоми, самим настирливим робив тату.
– Маючи такий хист до малювання, чи не закрадалася думка знайти роботу за покликанням?
– Так склалося, що я вивчився на залізничника. Спочатку закінчив Знам’янське залізничне училище, потім заочно Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту. Після армії, в Казахстані, за відсутності роботи на залізниці, влаштувався художником-маляром на завод залізобетонних виробів. Потреба в художньому оформленні була на високому рівні, але після випробування мене в якості оформлювача жовтневої демонстрації, майже рік малював плакати, політичні панно, ліпив льодові скульптури на міських атракціонах.
– На Смолінській шахті у Вас був щільний графік роботи, та все ж таки знаходили час для творчості.
– Творити щось своє хотілось завжди, але за прозою життя не дуже до цього доходили руки. На Смолінській шахті, під час роботи в залізничному цеху, десять років займався його художнім оформленням у вільний від основної роботи час. До речі, на шахті пропрацював 43 роки, з них 10 – в залізничному цеху, керував локомотивами. Дома періодично все ж таки віднаходжу час на малювання, щоб, так би мовити, попестити душу.
– Якій техніці віддаєте перевагу, і скільки часу триває робота над картиною?
– Люблю масло, пастель, акварель. На створення полотен потрібен не лише час, а і натхнення. Інколи обдумування, підготовка займає тривалий час, а буває і недовго. Саме написання полотна займає від двох тижнів до місяця. Це дуже емоційно насичений період. У ході написання полотен відчуваю сильне емоційне напруження. Навіть пробні малюнки потребують емоцій.
– Чи часто даруєте свої картини і кому?
– Майже всі полотна роздарив друзям і рідним. Якась частина робіт помандрувала до Німеччини, Росії та роз’їхалася по Україні. Є мої роботи і в Жовтих Водах, і на Інгульській шахті.
– Які ваші найулюбленіші роботи?
– Любимі полотна – «Морський пейзаж», «Мотронинський монастир», «Маша» і, звичайно, одна із перших робіт – «Марусина хата».
– Ваші творчі плани на майбутнє?
– Задумів і бажань – безліч. Маю багато заготовок, фотоетюдів для створення полотен. Можливо, колись подолаю тему «Церкви Кіровоградщини». Ще є думка створити серію картин з сюжетами, присвяченими Смолінській шахті.
– Вікторе Федоровичу, професійні художники час від часу влаштовують персональні виставки. Чи несете Ви, так би мовити, культуру в маси?
– У попередні роки кілька разів влаштовував персональні виставки до Дня шахтаря. Потім став лінуватись збирати свої роботи у друзів і рідних для організації виставки. До речі, багато хто з колег та знайомих саме після виставки дізналися про моє захоплення малюванням. Останнім часом виставляю роботи на своїй сторінці у мережі Фейсбук.
Ось так, простий український хлопець з невеличкого села Хмельове, що на Кіровоградщині, самотужки досяг високо рівня художньої майстерності. Напевне творчий успіх Віктора Федоровича Юрченка криється в умінні знаходити щастя у простих речах та ділитися ним з оточуючими, і звичайно, у активності. Сьогодні він вже на заслуженому відпочинку, але продовжує тримати зв’язок з колективом, допомагаючи коли порадами, коли діями. Активно займається депутатською роботою в Маловисківській районній раді, де вже три скликання поспіль представляє інтереси смолінської громади (загальний депутатський стаж – 43 роки). А ще він цікавий співрозмовник і просто чудова людина. Щиро вітаємо Віктора Федоровича з Днем художника. Нехай фантазія летить на легких крилах, і кожен день буде новою пригодою, в якій є місце мрії, любові та удачі!
Спілкувалася Тетяна Корсуновська, фото Марти Стружко.
Дзвінок на передову
«Та це ж наш Євгеній!» - здивувалися працівники Новокостянтинівської шахти, побачивши інтерв’ю зі своїм колегою у програмі «Факти» на каналі ICTV. Щоправда репортаж був не про гірняцьке життя, а про події на Донбасі. Адже саме там, на передній лінії операції Об’єднаних сил, зараз несе службу Євгеній Марциненко. Знайшовши кілька хвилин вільного часу, він відповів на запитання «ТС» у телефонній розмові.
Життя непередбачуване. Чи міг собі уявити випускник факультету фізичного виховання Кіровоградського державного педуніверситету, що недовго попрацює за фахом – учителем фізкультури? Євгеній вирішив пов’язати долю з Новокостянтинівською шахтою та був прийнятий на роботу люковим підземних робіт на дільницю №12 ВШТ.
2014 рік вніс корективи у звичний життєвий ритм багатьох українців. У березні Євгеній Марциненко отримав повістку. «Це не було несподіванкою, - пригадує він. – Ми з хлопцями були налаштовані патріотично і хотіли бути у перших рядах на захисті незалежності рідної країни. Нас направили до Маріуполя у Донецький прикордонний загін – територіальний орган охорони ділянки україно-російського кордону в межах Донецької області та узбережжя Азовського моря. До цього загону входило декілька відділів прикордонної служби, серед яких – «Новоазовськ». До нього мене було направлено. Перша хвиля мобілізації мала свої особливості. Колектив у нас зібрався доволі цікавий: шахтар, учитель, водій – представники різних «мирних» спеціальностей, «розбавлені» військовослужбовцями контрактної служби. У кожного свій характер, погляди на життя… Якщо чесно, і сперечалися, і сварилися. А взагалі-то, тоді ніхто не очікував, що розпочнеться справжня війна. Через певний час ми всі «притерлися», пройшли бойове злагодження. Зрозуміли, що робимо важливу спільну справу. Почали брататися…»
Євгеній отримав певний досвід військової підготовки, проходячи строкову службу. Але тяжкі поранення бойових товаришів та їх загибель – це було жахливо.
«Особливо вплинув на усіх перший обстріл, - пригадує наш співрозмовник. – Сталося це на міжнародному автомобільному пункті пропуску «Новоазовськ» на кордоні з Росією 2 липня 2014 року. Близько опівночі почався артилерійський обстріл. Це сталося в момент, коли люди йшли пішки, їхали легкові автомобілі, автобуси, проходив потік фур… Почався хаос. Назустріч мінометному вогню виїхав прикордонний наряд, але машину розстріляли з кулеметів… Ми понесли перші бойові втрати. Багато людей було поранено, зокрема мирні громадяни. Це дуже вразило…»
Перебуваючи на пункті пропуску «Новоазовськ» до 23 серпня 2014 року, Євгенію Марциненку з іншими солдатами неодноразово довелося опинятися під обстрілами мінометів, «Градів». Події розгорталися несподівано. Державний кордон порушили окупаційні війська, довелося відходити до Маріуполя. Почався масовий відступ. А вже за кілька днів Україна здригнулася від подій під Іловайськом…
У подальшому Євгеній ніс службу на блок-пості неподалік Маріуполя. Демобілізувався 20 березня 2015 року та повернувся до рідної шахти і мирного життя. Здавалося б, воєнні події залишилися тільки у тривожних спогадах… Але ж душа боліла за тих, хто залишився на передовій, та долю рідної країни. І коли на початку січня 2018 року з військкомату надійшла пропозиція продовжити службу за контрактом, дав згоду. Старший солдат Євгеній Марциненко – командир бойової машини, командир відділення. Досвід та організаційні здібності є, залишилося тільки отримати відповідну освіту для того, щоб мати офіцерське звання. Тож педагог і шахтар тепер заочно навчається на кафедрі військової підготовки у Льотній академії Національного авіаційного університету (м.Кропивницький).
Доки голова родини перебуває на Сході України, вдома його вірно чекає кохана дружина Марина та маленькі донечка й синочок.
- Як дружина ставиться до того, що Ви берете участь в Операції об’єднаних сил? – цікавимося у Євгенія.
- Скажімо так: не у захваті, але й не вимагає розривати контракт. Каже: «Розумію, що це твоє». Марина поважає мій вибір. А служба, звичайно, дає свій відбиток. Коли я вдома починаю суворо розмовляти з дітьми, зауважує: «Заспокойся, ти ж не з солдатами спілкуєшся!»
- Чи підтримуєте зв'язок з колегами-шахтарями?
- Звісно. Новокостянтинівська шахта для мене рідна. У нас там ціла династія Марциненків. І батько, і дядько, і сестра, і зять… Я вдячний колегам за допомогу, яка особливо була відчутна під час першої хвилі мобілізації. Пам’ятаю, як збирали для нас та надсилали у зону АТО речі, бронежилети, перерахували для допомоги військовим денний заробіток. Це не забувається.
- Якої допомоги, на вашу думку, потребують демобілізовані воїни?
- Треба приділяти увагу їхньому здоров’ю – і фізичному, і психологічному. Адже нервова система в багатьох розбалансована. А, як відомо, на нервовому підґрунті можуть виникнути серйозні хвороби. Взагалі, треба хлопців поважати. Не обов’язково жаліти чи прославляти. Просто поважати.
- Євгеній, що хотіли б побажати побратимам з нагоди Дня захисника України?
- Відверто кажучи, свято – це добре, але краще його встановили б у день нашої перемоги. Це було б логічно… А зараз нам немає коли святкувати. Тим не менш, бажаю усім захисникам України миру, добра, здоров’я, злагоди в сім’ях, процвітання країні. Бажаю не забувати, що з нами трапилося, не допускати, щоб таке повторилося. І пам’ятати, що війна ще не скінчилася.
Олена Кубарєва. На фото зліва: Євгеній Марциненко.
Мирного неба, здоров’я, ладу в сім’ї
Після початку військового конфлікту на Донбасі було мобілізовано багато працівників ДП «СхідГЗК». Серед них – чимало шахтарів, які сьогодні 
повернулися до мирного життя та працюють у рідних колективах. «Скромний, працьовитий, батько трьох дітей, почесний донор, учасник бойових дій», - так коротко, але змістовно характеризують колеги Євгена Рачкована. Він працює підземним електрослюсарем на дільниці гірничо-капітальних робіт №16 Новокостянтинівської шахти.
У його родині багато шахтарів, тож обрання професійного напрямку було закономірним. Після закінчення школи і служби в армії Євген закінчив ПТУ у Малій Висці, опанувавши професію підземного електрослюсаря. Трудовий шлях розпочав на монтажній дільниці Новокостянтинівської шахти у 2013 році.
«Перший раз мене викликали до військкомату у березні 2014 року, коли розпочалася анексія Криму, - розповідає Євген. – А мобілізований був наприкінці літа. 14 серпня розписався з дружиною (до цього жили у громадянському шлюбі), а наступного дня відправився на службу - виїхали на Запоріжжя. 29 серпня разом із Сергієм Музикою (він також працівник НК шахти, зараз продовжує служити за контрактом) підписали документи, що згодні бути добровольцями, та поїхали на Дебальцеве. Важко передати свій стан. Події розгорталися дуже швидко та непередбачено. Звісно, спочатку ніхто і подумати не міг, що воєнні дії затягнуться на довгі роки…»
Євген служив у 55-й артилерійській бригаді. З бойовими побратимами склалися дружні стосунки. Спілкування з багатьма хлопцями триває і донині. Пощастило обійтися без поранень, але при одному з обстрілів отримав контузію.
«Тоді забезпечення армії було гіршим, ніж зараз. Але нічого, пережили, - розповідає Євген. – Вдячний, що колеги підтримували. А ось місцеве населення, звісно, ставилося до військових по різному. Одні – дружньо. Інші – у спину плювали… Під Волновахою є село Свободне. Близько половини місцевих – уродженці Кіровоградщини, наші земляки. Переїхали туди ще за радянських часів. Багато хто працював на донецьких шахтах. Коли ми приходили набирати воду, познайомилися. Один хлопець із Новоукраїнки навіть був».
Повернувся Євген додому у вересні 2015 року. Про те, що довелося взяти участь в антитерористичній операції, не жалкує. Але йому боляче усвідомлювати, що пролилося багато крові. У тому числі, і через різні погляди людей. За даними Моніторингової місії ООН по правам людини, станом на січень 2019 року під час конфлікту на Сході Україні загинуло близько 13 тисяч осіб.
Сьогодні Євген Рачкован добросовісно працює на шахті, бере участь у громадській діяльності та намагається приділяти увагу своїй великій родині - коханій дружині Оксані та трьом синам: 9-річному Ярославові, Олександру (йому 2,5 роки) та Євгену, якому щойно виповнився 1 місяць.
- Якої допомоги потребують учасники бойових дій, які повернулися до мирного життя? – цікавимося у нашого співрозмовника.
- Потрібна реабілітація, підтримка, допомога у відновленні втраченого здоров’я, добре ставлення оточуючих. Багатьом хлопцям довелося бачити таке, про що не хочеться і розповідати. Це все важко пережити та стерти з пам’яті…
- Як ставитесь до встановлення державного свята – Дня захисника України?
- Добре, що воно з’явилося у нашому календарі. Адже «свій» день є у афганців, представників різних родів військ (прикордонники, десантники тощо). 14 жовтня – це ще одна нагода учасникам АТО (ООС) зустрітися, поспілкуватися. Не кожна стороння людина зрозуміє наші розмови. У Малій Висці діє Спілка учасників АТО. На 11 жовтня заплановане урочисте відкриття меморіалу. У зборі коштів та виконанні робіт взяли участь учасники АТО, місцева влада, фермери, профком НК шахти на чолі з Олександром Зоввою та небайдужі жителі району.
Наприкінці нашої розмови Євген побажав усім захисникам України мирного неба, здоров’я, ладу в сім’ї та всього найкращого.
Олена Кубарєва. На фото зліва направо: Сергій Черних (Смолінська шахта), Сергій Музика (НК шахта), в центрі – Євген Рачкован (НК шахта). Дебальцеве, 2014 рік.
